Ліна Костенко

статті

Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф


В основу цієї статті покладена доповідь, зроблена в серпні минулого року на П’ятому Конгресі міжнародної асоціації україністів у Чернівцях, згодом доповнена.

Людству ніколи не бракувало апокаліптичних візій з посиланням на Йоана Богослова, Нострадамуса чи й навіть на бабуню Вангу. Тимчасом суто наукові передбачення якось менше привертали увагу і, спроектовані кудись у неозначене майбутнє, так і залишалися на марґінесах свідомості.

Певно, така вже властивість людської психології: есхатологічні пророцтва сприймаються глибше, ніж сухий науковий прогноз, не вимагають ніяких рішень, а часом навіть схиляють до гедоністичних настроїв чи ескапізму.

Та й, власне, від людей, від людства мало що і залежить. Вони делегують повноваження своїм урядам і президентам, а там уже діють такі механізми політики, на які людство має хіба що мінімальний вплив. А надто коли взяти до уваги, хто стоїть біля пультів світової політики. Час великих постатей, схоже, проминув, дедалі частіше приходять до влади висуванці великих кланів, у практиці яких відсутня етика філософії буття. Глобалізується не тільки економіка чи всезагальна обумовленість інтересів, глобалізуються конфлікти і передумови екологічних, техногенних і моральних катастроф. Ані важелів впливу, ні ефективних механізмів контролю у людства нема. І те, що сьогодні здається всього лиш сюжетом для письменників-фантастів, завтра може стати зловісною реальністю.

Наприклад те ж клонування. Ніби зовсім іще недавно клонували овечку Доллі, а нині вже клонують і людські ембріони. Конґрес Сполучених Штатів категорично заборонив. Росія теж проти, але занепокоєна, щоб її не перегнали. Тим часом лікар з моторошним для слуху прізвищем, типу конан-дойлівського доктора Моріарті, запевняє, що вже три жінки на планеті носять у своєму лоні клонований плід. Так що вже найближчим часом можна чекати всіляких несподіванок у цьому плані, а щонайперш — генетичних опечаток і макабричних мілітарних проектів, перед якими зблякнуть і зомбі, й ніндзя.

Або: що ми знаємо, — хто кому яку зброю продає? Про що домовляються (і змовляються!) за зачиненими дверима? З яких бактеріологічних лабораторій інфільтруються віруси невідомих раніше хвороб? Що нам відомо про розробки найновітніших видів зброї? Про масштаби корупції у своїй власній державі? Чи залежить від нас, хоч якоюсь мірою, безпека атомних станцій? Чи може людство запобігти протистоянню цивілізацій, і чи здатна світова спільнота відвернути жорстоку сліпоту терактів? Тим більше, що конфігурації людства ускладнюються, а саме поняття світової спільноти дало глобальну тріщину.

Не кажучи вже про екологію. Хімія, радіація, брухт, склади невивезених боєприпасів, промислові викиди, ядерні відходи, потенційна небезпека застарілих зношених технологій, терикони сміття, постійно замовчувані джерела інтоксикацій, як це сталося в Чернівцях, і в Болеславці, і десь там у степах, над річкою Коноплянкою, що впадає в Дніпро, в яке й без того впадає мертва Прип’ять і всілякі занечищені стоки й притоки.

Словом, легше говорити про Звізду-Полин, яка впала на отруєні ріки, ніж врятувати одну малесеньку річечку Коноплянку.

Свого часу академік Сахаров попереджав, що існує цілий ряд ознак, які вказують на те, що з другої половини ХХ століття людство вступає у критичний і особливо відповідальний період своєї історії. Під кінець століття ці ознаки набули вже характеру явищ незворотних. Не кожен чує гул наростаючої катастрофи. Сахаров чув. Але його не дуже почули. Власне, не хотіли почути. А нині, на початку ХХI століття, є вже підстави сказати, що людство стрімко і неухильно вступає у період безвідповідальний. Настільки, що при спонтанному збігові непередбачуваних факторів воно може навіть і не встигнути підвести риску під своєю історією.

Це вже не нові реалії, це нова реальність.

Вона підступала довго й помалу, а настала враз і зненацька — у сумі своїх ознак, що знаменують ХХI століття. Критична маса невирішених проблем, глобальні демографічні дисбаланси, грізні порушення екосистем, залежність від вичахаючих енергоресурсів, невідступна загроза світового конфлікту — все це вимагає нового мислення, нової енергетики душ, нових політичних підходів і консолідації всіх інтелектуально спроможних сил.

Тим більше у нас, в умовах становлення нової держави. Виїжджати на таку світову магістраль з тим самим возом старих проблем неприпустимо. Архаїка ще виглядає добре, музейно. Але анахронізми виглядають погано, це баласти, це ana — chronos, це проти часу. Це призводить до консерватизму, спричиняє інертність мислення і маніакальну схильність до стереотипів.

Одним iз таких стереотипів є хронічне потрактування України як жертви, континуативно в історії і до сьогодні залежної від чиєїсь злої волі, відтак іманентно нездатної якось переломити ситуацію навіть уже у своїй незалежній державі і, нарешті, стати в ряд достойних і вільних країн. Немає народів з легкою історією. І наш не виняток. Але потрактування його як народу ексклюзивно нещасного та ще й iз таким букетом специфічних властивостей, як відсутність національної гідності, рабська звичка не вставати з колін, схильність до розбрату і братовбивчих конфліктів, так інерційно бездумно прийняте і активно задеклароване в самих початках державності, було фатальним для подальшого розвитку. Замість динамічних імпульсів, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, їй був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури. Ламентаційним рефреном суспільного буття стало запитання, — «що ж ми за народ такий?», заклики «встати з колін», «вичавити з себе раба» (так наче суспільство складається з тюбиків), безнастанна критика свого власного менталітету і панічний зойк, що це вже останній шанс. З того ж репертуару й нищівні тези, що у нас немає еліти, і немає національної ідеї, більше того, й самої нації ще нема, її ще треба сформувати. Чи це було далекоглядне щеплення збоку, чи самоотруєння трупними випарами історії, в кожному разі воно ушкодило саму основу національного самовідчуття, і в умовах нової реальності промалювало дуже непрезентабельний силует нації. Певний тип патріотів у пароксизмі дрімучого пафосу рельєфно його підсвітив.

Молодь, природно, сахнулася і вийшла з непрестижних контекстів у контрпродуктивні форми скепсису. Діаспора, вседушно кинувшись допомагати, профінансувавши ефективні й неефективні проекти, але замість омріяної держави, побачивши посттоталітарну українську дійсність, розчарувалася й зрезиґнувала. Тим часом суспільство втомлювалось, дезорієнтувалось і, знеохочене до таких форм демократії, втрачало до неї довіру. Тоді йому був накинутий ще один деморалізуючий постулат, — що період романтизму скінчився, на зміну ейфорії прийшла апатія, і ось тепер уже час прагматиків будувати державу. І вони будували — на руїнах Вавилонської вежі з того ж матеріалу і з тими ж прорабами. Багато вкравши, задіявши найбрудніші політтехнології, приголомшуючи суспільство серіями ганебних скандалів і політичних криз. Українці як нація здавали позиції, роззброївшись капітально і щиро показавши вищий пілотаж самоїдства.

Це була перша моральна поразка молодої української держави.

Друга тісно пов’язана з цією. Неприсутність України у світі, і водночас цілий спектр деформованих рецепцій, політична ентропія і хронічна непричетність до творення пріоритетів світової культури, незвичка до престижних репрезентацій і специфічна зацикленість на больових точках власних національних проблем, — все це призвело до того, що Україна не має гуманітарної аури в очах світу. Незважаючи на спорадичні культурні обміни, міжнародні конференції, особисті контакти, а часом і великий успіх окремих мистецьких явищ, — поки що це кардинально не міняє справу. Хоч робота Архипенка в музеї у Філадельфії висить поруч з Шаґалом, і на виставці українських художників у Тулузі французи були в захваті, і оперний хор Венедиктова у Німеччині слухали стоячи, і в Турині були вражені, коли відкрили для себе українське кіно 60-х років, — але все це ще не складається в ту неповторну цілість, за якою ідентифікують націю у світі. Кілька видатних явищ діаспори, в умовах вільного світу, здавалось би, мали увійти в інтеркультурний світовий контекст, — але, очевидно, специфіка емігрантського ґетто не дала їм такої змоги. Самовіддана праця нечисленних, правда, науковців і перекладачів за кордоном, особливо цінна тепер, на тлі помітного спаду інтересу до славістики взагалі, не почута тут і не підтримана. Культурно-просвітницьких закладів, що піднімали б імідж України у світі, як, скажімо, Інститут Гете у Києві чи Польський центр, не тільки не відкрито, а й не надано допомоги вже існуючим, які нині переживають свої скрути, — то якої ж ми хочемо опінії про Україну, якщо вона сама дала такий камертон?

Якщо ж до цього додати відлуння тутешніх політичних скандалів, фатальну нерозкритість резонансних злочинів, нескінченні зарубіжні експертизи, касетний серпентарій і траєкторії військових ракет з точним влучанням у мирні цілі, занепад української культури, зокрема кіно й книговидання, через що справжня Україна не може сказати себе, а натомість протагоністом культурного процесу виступає галасливий мас-культ, бандитські серіали і жлоб-шоу, і все це на фонограмі суржика і агресивних негацій, — то, може, пора вже замислитись: куди йдемо?

Дванадцятий рік Незалежності, а імідж України у світі щодалі гірший, з усіма формами латентної упередженості, бо хоч вона ніби й не присутня у свідомості людства, але водночас існує якась розлита в повітрі неприязнь до українців як до нації, що нібито наділена цілим спектром органічно притаманних їй антипатичних рис. Недолугістю, скажімо, простацтвом, ба навіть штамом колаборантства й антисемітизму. Досить лише згадати фільми, що з’являються час від часу і вводять глядачеві чергову ін’єкцію неповаги до українців. Яка ще й поглиблюється нерозумними вискоками того ж певного типу патріотів. Та й масою всякого іншого люду, що розносить негативний «месидж» про нелюбу їм батьківщину. Мабуть, годі уже розчулюватися, що «багацько нас є» і що «нашого цвіту по всьому світу». Пора вже помітити, що й нашого сміття теж по всьому світу. Десь якісь морячки перевозять наркотики, десь якийсь псих перерізав родину, десь українські гурії обслуговують борделі, — не треба думати, що всі поспіль безневинні жертви. Інша річ, що побільшости це умовно українці, в основному це «украиноподданные», як сказав би Остап Бендер, але, на жаль, сприймаються вони як українці, і шарму цій нації не додають. Такі атракційні винятки, як брати Клички чи футболіст Шевченко, становища не рятують. Йдеться про головне: про цілісний недеформований образ України у світі, який поставав би реальними домінантами її культури крізь вади й патології, притаманні, зрештою, багатьом державам. Такого образу ще нема. Поки у нас тут або самобичувались, або займались мелодекламаціями про відродження, в Україні сталося переродження, а рейтинг її у світі впав до найнижчої позначки.

Ці дві поразки в сумі своїй становлять гуманітарну катастрофу.

Я довго не хотіла говорити про це. Навіть написала «Гуманітарну ауру нації», амортизувавши проблему метафорою дефектно поставлених дзеркал. Зрештою, sapienti sat, це була лекція для студентів на урочистий початок нового навчального року і гірко не хотілося орієнтувати молодь на ту саму Сизіфову гарбу.

Але Україна занедбана. Занедбана фізично і морально, у всіх компонентах свого економічного, екологічного та духовного буття. Занедбана настільки, що вона вже з жертви перетворюється на чинник своїх власних катастроф. А в Третьому тисячолітті оптика глобальна, і нація, хоч як звикла до закритого простору, закапсулована у своїх проблемах, — вона, все одно, всебічно видима для світу. Залізна завіса впала, але ось уже в одному з впливових британських видань була стаття «Завіса мізерії». Це — про Україну.

І тут виникає запитання: про яку?

Та, якою б ми хотіли її бачити, поки що не збулася. А та, яка вона є насправді, з її нестабільними урядами, з перманентно нефункціональним парламентом, з печерними уявленнями про демократію, з корупцією, з диким ринком, з буксуючими реформами, з мільйонами заробітчан, що полишили батьківщину, — глибоко в суті своїй неукраїнська держава, — але саме вона об’єктивізована в очах світу як Україна. І хочемо ми чи не хочемо, а саме її ідентифікують з нами. І зрештою, слушно, — а хто ж, як не громадяни України обрали цей парламент, цього Президента, делегували їм повноваження, довірили внутрішню й зовнішню політику, чим і визначили наперед і рівень свого життя, і ставлення до себе у світі. Так що чого ж обурюватись і вважати себе жертвами? Навпаки, це Україна стала жертвою своїх інертних і часто несвідомих громадян.

З перших кроків, з самих початків державності потрібні були якісь інтелектуальні сили швидкого реагування — політологи, вчені, аналітики, просто розумні люди, здатні всі ці процеси діагностувати і прогнозувати на підставі реальної оцінки ситуації, а не під впливом патріотично-неврологічних шоків. Вони були і є. Але у нас дуже загазований інформаційний простір, дуже неоднорідне суспільство, дуже строкатий спектр політичних уподобань. І надто багато зачаєних деструктивних сил, в інтереси яких не входить національна і громадянська консолідація суспільства.

Знову спрацював той же синдром — сучасно мислячі, прогресивні люди не були запитані і почуті. Зате з’явився попит на пророцтва, астрологію, гороскопи. Увійшли в моду ворожки, цілительки й провидці. І часом здається, що «глобальні прогнози від Глоби» цікавлять громадян більше, ніж загроза глобального потепління і проблеми глобалізації. При такій кількості партій, блоків, центрів, фондів, інститутів та інституцій — мозкового центру не виявилось. Більше того, складається враження, що, справді, як сказав один спостережливий журналіст, десь там у вищих ешелонах влади працює центр негативної стратегії. Бо чим інакше пояснити становище економіки, енергетики, соціальної сфери, культури, яке самі керівники держави називають катастрофічним? Армії, про яку прилюдно сказав її власний Головнокомандувач, що вона вже стала небезпечною для народу? Навряд чи це можна означити нейтральним словом негаразди, — в оптиці аналітичного бачення це виглядає як свідомий розвал України.

З іншого боку, гармонійної зміни систем і не слід було сподіватися. Розпад імперії — це теж катастрофа, з-під уламків Вавилонської вежі не всім щастить вибратися живими. Тут потрібна тривала розчистка завалів і рятувальні роботи. А у нас почали балансувати на розломі історії, чомусь називаючи це перехідним періодом. Перехідний період — це набагато гармонійніший процес, це перехід до нового стану. А від Імперії до Незалежності, — який може бути перехід? Демократія не настає, як пора року, вона будується послідовно і системно. Тож наша позірна демократія, не убезпечена ні законами, ні політичним досвідом, чаїла в собі масу непередбачених небезпек. І нагадує часом не демократію, а потужний викид плебейства.

Так що криза свідомості фактично була неминуча. До того ж її поглиблює парадокс тоталітарного штибу: суспільство, яке ніколи не було громадянським, інтенсивно політизується. Одна річ — політизувати громадянське суспільство, його нелегко дезорієнтувати, воно й саме здатне вплинути на політику. І зовсім інша — політизація негромадянського суспільства, яке думає врізнобіч. Бо коли воно думає врізнобіч, то відповідні політичні сили можуть легко і вправно підмінити курс. Що, власне, і сталося з Україною.

Тут могла зарадити чітка державна інформаційна політика, але вона так часто була дезінформаційною, і витворила за ці роки такі механізми маніпуляції суспільною свідомістю, що втратила будь-яку довіру. До того ж значна частина інформаційного простору України опинилася у приватних руках, а ті руки різні, і деякі з них залюбки пустили б її під укіс. Все це призвело до інформаційної катастрофи — як в самій Україні, так і в її екстраполяціях на світ.

У такій ситуації і те єдине досягнення, яке подається як мир і злагода у суспільстві, теж далеко не безсумнівне, тому що вихована віками нелюбов до української мови і до самої української нації дедалі більше дається взнаки і на перспективу не обіцяє нічого доброго. Як і не вирішені досі проблеми кримськотатарського народу, і конфронтація політичних поглядів, і детонатор соціальної нерівності, і ще немало відчутних антагонізмів. Так що повсякчасні заклики до єдності не більше, ніж риторика. Я вже колись казала, — це єдність змій з Лаокооном, вони душать і його, і його нащадків, а він німо кричить, бо у нього відібрали мову. Доречніше було б на майдані Незалежності поставити цю античну скульптуру, — в ній більше сучасного сенсу, ніж в тій українській Барбі в позолоченій плахті.

Ще одна катастрофа — екологічна. Тепер вже, мабуть, і немає країн, де б не було своїх екологічних катастроф, але саме нашу, чорнобильську, називають планетарною. І тут уже однозначно Україна — жертва. Бо хоч кажуть, що Україна відома у світі Чорнобилем, і навіть, що Україна «дала світу Чорнобиль», — це не Україна дала світу Чорнобиль. Це тодішня централізована влада нав’язала Україні цей проект побудови атомної станції саме на тих поліських болотистих ґрунтах, саме з тим недосконалим реактором, що виробляв не лише мирний атом, а й збройовий плутоній, з комплексом засекречених військових об’єктів у непроходимих лісах. А потім спадкоємиця СРСР залишила Україну сам-на-сам з цією бідою. Попри всю планетарність, це насамперед наша національна катастрофа, в якій Україна втратила величезні території, зазнала тяжких психологічних травм і невідшкодовного удару по здоров’ю нації.

Всі якось звикли, що це глобальна техногенна катастрофа. Але це також антропогенна катастрофа — людина, ось хто чинник цієї катастрофи і її жертва. І знову — чинник. Бо висновків з цієї трагедії не зроблено, Україна й надалі не гарантована від подібних катастроф. Помпезне закриття ЧАЕС виявилося скороспішним. Чорнобиль залишається пострахом світу. Недіюча атомна станція з її «саркофагом» поглинає астрономічні кошти, прирікаючи Україну на становище постійної прохачки кредитів. А цими кредитами керівництво нашої незалежної держави глобалізує катастрофу залежності. І хоч у нас багато говорять про ліквідацію наслідків аварії, а тепер вже й про мінімізацію, — наслідки ті все більше максималізуються, приростаючи безліччю соціальних, енергетичних і фінансових проблем.

Але на цьому Конґресі доцільно говорити про те, що є безпосередньо об’єктом україністики. Тому зупинюся лише на одному з аспектів чорнобильської катастрофи, і саме на тому, що найчастіше залишається поза увагою, — культурологічному.

Зона відчуження — це ж не просто радіоактивно забруднена територія. Це чорна діра, яка поглинула цілий етнос, його ономастику, мову, історію, звичаї, промисли і мистецтво, призвела до непоправних деформацій віками сформованої етнопсихології. До того ж і поза межами Зони є величезний масив полишених напризволяще мертвих сіл, що так і стояли роками, в чагарях і руїнах, бувши Клондайком для мародерів, притулком для злочинців і бомжів. Це і в Поліському районі, і в Народицькому, і в Овруцькому. І на Коростенщині є такі села, і на Рівненщині, де збираються добудувати «компенсуючі потужності», на тих же технологіях і в тому ж виконанні, так що в разі чого не буде куди й переселяти.

Словом, якщо подивитися на екологічну карту України, непрощенно наївною стає інерційна впевненість українців, що їхня земля все ще вишнева і солов’їна, квітуча і росяна. Бо хоч у Гімні співається: «Ще не вмерла Україна», — щодня, щогодини вона відмирає клаптями. Зона розповзається, як гангрена, відчужує все нові й нові території. А разом з ними відмирає цілий духовний материк унікальної етнокультури. Вже й так втрачено безліч сіл і поселень, не вивчених і не описаних, що пішли під Київське море, і під військові полігони, і просто відійшли у вічність, знелюднені голодомором, війнами і репресіями.

То якщо Україна так відмирає, цілими реґіонами, то хоча б зняти з них посмертну маску.

Це, власне, і є те, чим займається в Зоні вже багато років Iсторико-культурологічна експедиція Міністерства надзвичайних ситуацій. І коли я чую, що у нас немає еліти, що поганий менталітет, що люди убогі духом і позбавлені гідності, я думаю, — а хто ж вони, ці члени експедиції, етнографи, історики, музейники, буквально подвижники своєї справи, львівські, київські, рівненські науковці, половина з яких жінки, коли вони у камуфляжках, не завжди й у респіраторах, продираються крізь чорнобильські хащі, і втомлені вкрай, і в сніг, і в дощ, не втрачаючи притомності духу, відновлюють з тої розрухи віртуальну вже там Україну?

Щоправда, їх мало хто знає, праця їхня не пошанована належним чином, експонати, зібрані ціною свого здоров’я, мають проблематичні місця зберігання. Створення Центру захисту народної культури як необхідного осередку для опрацювання матеріалів експедиції, так і для невідкладної вже роботи з превентивного вивчення загрожених реґіонів, непрощенно довго гальмувалося. І все-таки експедиція зняла ту посмертну маску з потойбічного обличчя Зони, врятувала все, що там ще можна врятувати. Зібрано майже сiм тисяч експонатів, величезний архів, неоціненний фото- і відеоматеріал, зафіксовані свідчення корінних жителів і переселенців. Відбулися конференції, виставки, вийшли друком два десятки книжок, що мають велику наукову і пізнавальну вартість.

Одначе у всіх чорнобильських слуханнях і концепціях саме цей, культурологічний, аспект або відсутній, або лише побіжно згаданий. Симптоматично, що як об’єкт наукової обсервації він випав і з поля зору цього Конґресу. А це прикро ще й з огляду на те, що сказане з високої трибуни міжнародного Форуму могло б дуже допомогти експедиції, якій часом доводиться долати чимало чиновницьких перепон. Та й для науки, мабуть, важливі не просто дистанційовані розумування про втрачену етнокультуру Полісся, а безпрецедентні дослідження безпосередньо в радіоактивному полі. Хіба не варто було б заслухати повідомлення про унікальні пам’ятки поліської народної архітектури, тим більше, що найстаріша там дерев’яна церква згоріла, і єдине, що від неї залишилось, — це знімки, обміри й креслення, які все-таки встигла зробити експедиція? Чи про рідкісні витвори народного мистецтва, добуті з-під обвалених сволоків, прадавні традиції поліського бджолярства, архіви шкіл, сільрад і військових частин?

І хіба не потрібно скласти карту кладовищ, бо села руйнуються, частина їх спалені вже й закопані, стежки заростуть, люди не знайдуть рідних могил. А сотні солдатських меморіалів — «Никто не забыт, ничто не забыто» — хай так і западають в землю, обпорпані дикими кабанами, не треба списати прізвищ з розтрісканих обелісків у Книгу Пам’яті?!

Вугіллям із попелищ пишеться наша історія.

На одному з Конґресів МАУ була доповідь: «Українці за межами України». А хіба це не проблема — поліщуки за межами Полісся? Адже це особливий український етнос — поліщуки, і бездумне їх розселення, розчинення в масі знівельованого вже населення — хіба це не злочин проти України? І хіба не варті уваги інші народи, які там віками жили на пограниччі, — білоруси, євреї, поляки, чехи? Втікачі-старообрядці, що знайшли пристановище у тих дрімучих лісах.

І чи не час уже звернути увагу на феномен чорнобильської журналістики, починаючи від тих перших, коли ще газета «Чорнобильський вісник» виходила в епіцентрі катастрофи? Це ж цілком новий тип журналістів, фоторепортерів, літописців Зони, буквально атомних камікадзе, з яких багато хто вже пішов з життя, зробивши велику справу, навіки зафіксувавши зникому правду тих днів.

Якщо вивчати Зону відчуження не відчуженим зором, відкривається безмежне поле для українознавчих досліджень з історії, етнографії, етнопсихології, ономастики, фольклору. Причому фольклору автентичного, живого, якого ніде вже не почуєш, а в мертвій Зоні і в селах переселенських він відродився з новою силою в ностальгійних піснях і переказах.

Я розумію, що це — екстремальне українознавство. Мало хто згодиться на українознавчі студії в Зоні. Але якщо такі люди знайшлися, — до речі, на цьому Конґресі є кілька членів цієї експедиції, — то чому було б не провести «круглий стіл», хай би поділилися своїм унікальним досвідом екстремального українознавства, — запевняю вас, такого в цілому світі нема. Невже це менш важливо, ніж деякі новомодні дискурси?

І насамкінець мушу сказати ще про одну катастрофу — комунікативну. У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.

Необхідно визнати відкрито, на державному рівні, що існує така патологічна ситуація в нашій державі, бо упередженість до будь-якої нації, до будь-якої національної мови — чи це нація чисельно велика, чи зовсім маленька, — це вияв фашизму. Часом навіть неусвідомленого, але тим не менш.

Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності, у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, — це безпрецедентно.

І тут слід відверто сказати, що чинником цієї катастрофи є не лише брутальний шовінізм, а й значна частина самих українців, які, втративши свою національну ідентичність і не ставши органічно людьми російської культури, являють собою конґломерат нечіткої національної належності, що продукує найпримітивніший засіб спілкування — суржик. Це вже хронічна хвороба нації. Її не вилікуєш ні піґулками, ні грошовими преміями всеукраїнських конкурсів, ні бальзамом патетики про національні святині. Особисто я довго покладалася на магічну силу цілющих трав, на генетичне здоров’я нації. І все-таки на сьогодні дійшла висновку, що вся ця екстрасенсорика не допомагає. Тут вже потрібна шокова терапія.

Тому я просто звернуся до психолінгвістичного досвіду інших народів. Процитую, наприклад, дружину президента Росії (газета «Известия», 27 жовтня 2000 року). Це, можна сказати, взірець ставлення до рідної мови. У своєму виступі в Петербурзі на всеросійській конференції «Русский язык на рубеже тысячелетий» Людмила Путіна сказала: «Русский язык содержит в себе ресурс для развития России». І це слушно. Але ж тоді виходить, що українська мова ресурсу для розвитку України «не содержит». Чи це прерогатива виключно російської мови? Далі дружина президента Росії підкреслила, що саме на основі «общего языка достигается взаимопонимание между властью и народом, позволяющее говорить об общих ценностях». Але якщо виходити з цієї логіки, а вона, згодьтеся, переконлива, то це означає, що у нашої влади спільних цінностей з українським народом немає. Ще одна теза: «Необходимо утверждать, отстаивать и расширять языковые границы русского мира». «Утверждение границ русского мира, — роз’яснює Людмила Путіна, — это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России». Таким чином, керівництво нашої держави, оскільки все воно переважно російськомовне, зміцнює не що інше, як «национальные интересы России». Назва статті в «Известиях»: «Население — 288 миллионов», бо хоч насправді населення в Росії майже удвічі менше, але на тій підставі, що: «Сегодня русский язык считают своим родным 288 миллионов человек», Росія і їх вважає своїм населенням. «Русский язык объединяет людей в русский мир — совокупность говорящих и думающих на этом языке», — продовжує Людмила Путіна. І робить ось такий цікавий висновок: «Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка».

Виникає запитання: а де ж тоді проходять «границы украинского мира», якщо «границы русского» проходять в Україні навіть по коридорах влади?

Сказати б, це особиста думка Людмили Путіної, а не експансія і не державна доктрина, необачно озвучена дружиною президента Росії, — але ось недавно у Санкт-Петербурзі відбулася міжнародна конференція «Русский язык как язык межнационального общения в странах Содружества». Цей Форум був представницький, за участю «ученых, парламентариев и чиновников из бывших республик СССР». Наводжу уривки: «По мнению участников, сегодня русский язык не просто представляет «великую коммуникативную ценность», но и является фактором внешнеполитической активности России. Поэтому резкое сокращение русскоязычного пространства негативно влияет на авторитет страны».

Ось так треба розуміти комунікативну цінність мови і її вплив на авторитет держави. Оскільки на цій конференції були і представники України, природно було б чекати від них, що вони перенесуть цей гідний наслідування приклад на становище мови у своїй державі.

«Однако, по признанию зампреда комитета Верховной Рады по науке и образованию Сергея Дорогунцова, в его стране идет «вытеснение русского языка с образовательного пространства». «Мы слишком увлеклись и наслаждаемся своей независимостью», — говорит Дорогунцов». Не вірите? Газета «Известия», 7 вересня 2002 року. «На Украине «великий и могучий» имеет права только на бумаге, да и то неоднозначные».

Називається стаття: «Защита русского», підзаголовок: «Началась борьба за возрождение «великого и могучего» на пространстве СНГ». Цитую: «Участники конференции выработали специальные рекомендации для правительств и парламентов. Законотворцам и чиновникам предлагается законодательно расширить возможности использования русского языка».

Ось так. Як бачимо, ці рекомендації і настанови цілком у руслі висловлювань першої леді Росії. В такому разі цікаво було б почути, що думає про мову нашої держави перша леді України.

Мені доводилося бачити підручник з географії для початкових італійських шкіл. Там коротко викладені об’єктивні дані про кожну державу, в тім числі й про Україну, Росію та Білорусь. Територія така-то, населення стільки-то, клімат, рослинність, національна символіка. Все правильно — і символіка різна, й прапори різні. А мова зазначена скрізь одна — російська — у всіх трьох державах. Помилка? Упередженість? Ні. Просто фіксація реального стану речей в їхній домінуючій тенденції.

Отже, виростають покоління європейців, які мають саме таке уявлення про Україну. Відтак дипломатичні, культурні і всілякі інші відносини можуть здійснюватися російською мовою, а українська з часом за ненадобностью отпадет. Тим більше, що в Україні надто жонглюють словом — національний. У нас і цирк національний, і футбол національний, «національні інтереси», «національний продукт», — у туманах цієї термінології губиться саме поняття національний, насправді ж все належить до тієї ж аморфної «совокупности».

Звідси і становище української літератури. Адже повноцінна література може бути написана тільки живою мовою, а не мовою, яка ледь животіє. А там, де коло читачів звужене, та ще й у блокаді дискримінаційних упереджень, — література сама себе перестає чути. І починається той патогенез, який мусимо сьогодні спостерігати. Тут теж ідеться до катастрофи, до атрофії живого слова, і одним із симптомів цього є слабкість української періодики порівняно з тиражами російськомовних видань, занепад мовної культури, чимдалі помітніша міграція українського інтелекту на сторінки російськомовної преси, допінг ненормативної лексики, вимоги надання російській статусу офіційної або й самочинні рішення адміністрації деяких східних реґіонів країни, і вже нічим не камуфльована ігнорація української культури взагалі. Мова у такому становищі, ясно, не є ресурсом для розвитку України. Як і всі інші, видимі й невидимі, згадані тут і не згадані нинішні кризи і катастрофи.

Вийти з цього важко. Тим більше, що Третє тисячоліття — це вже не час для становлення. Це вже альтернатива: бути чи не бути. Це вже фактично епоха транснаціональна, а дехто вважає, що й постнаціональна. Україна відстає від динаміки часу. Лише реальне постання громадянського суспільства може змінити ситуацію на краще. Але насамперед — нова якість мислення, як основний чинник цієї трансформації. Щоб не минуле формувало сучасний тип українця, а щоб сучасний українець був здатен формувати майбутнє.

Я сказала речі тяжкі і прикрі, — хай мені пробачать люди, схильні до поміркованого клімату мислення в режимі приколисуючих міркувань. Сьогодні вже не можна себе втішати традиційно-обнадійливим, що якось воно буде. Мовляв, труднощі, звичайно, є, але це тимчасово, час працює на нас.

Час працює на тих, хто працює на нього. Тим більше тепер, коли найгірші прогнози справдились, і в біблійних долинах заклекотіла війна, яка ставить перед світом уже остаточні альтернативи.

Квітень 2003 р.

Джерело - газета "День", 25.04.2003

 






Copyright © 2007 Marusya Khandus